Юлия Борозненко

У моїй родині не було професійних вокалістів, але всі мали добрий слух і виконати якусь народну пісню в сімейному колі не складало труднощів. Співати я почала вже в 2 роки – просто повторювала всі пісні, які були на слуху. Співала скрізь: в автобусі, на дачі, на прогулянках … Моя доля була вирішена: всі в один голос заявили, що моє покликання бути на сцені.

В 6 років мама привела мене в музичну школу. Після прослуховування директор наполягла на класі бандури, мовляв, там дівчинка буде і співати, і грати. Там я і одночасно навчалася грі на бандурі і академічному вокалу, паралельно відвідуючи студію естрадного вокалу і займаючись танцями.

Мій перший досвід на великій сцені — конкурс «Ранкова зірка». І відразу перемога!

У 2004-му вступила в Черкаське музичне училище на факультет народних інструментів. І тільки тут я закохалася в бандуру по-справжньому. А ще, по-справжньому захотіла співати естрадні пісні.

Працювала в «Черкаської капелі бандуристів», пізніше стала її солісткою. А в 2013-му році закінчила Львівську Національну Музичну Академію ім.М.Лисенка — і теж по класу бандури.

Поки вчилася, мріяла про велику сцену. Слухала саму різну музику: від класики до року, розучувала західний репертуар і ходила на кастинги.

У 2017-му році вирішила взяти участь у вокальному шоу «Голос Країни». Підбираючи репертуар, зупинилася на «Спи собі сама» Скрябіна. Прийшла ідея заспівати з бандурою…

Далі ви, мабуть, бачили. Мій вибір зацінила вся країна, а тренером став Сергій Бабкін. Стоячи на тій сцені і слухаючи овації залу, я зрозуміла, що це моє, це — сенс мого життя. Сцена «Голосу» змусила мене по-справжньому повірити в себе, розставила всі крапки над «i» — я почала сама писати пісні.

Сьогодні, я — українська співачка, композитор, артист, щаслива дружина і мама, і, можливо, незабаром, актриса. Крім роботи в музичному проекті Chocolate, співпрацюю з групою ATHOM: можна сказати, що ми з ними — колаборація. Спільно з хлопцями написали трек «Уява» та «Sphera», один з яких потрапив в ротацію радіо KISS FM.

Я не зупиняюсь на досягнутому і вірю в диво. Мені подобається, коли дощ, ковдра і сім’я поруч. Моя мрія — зробити світ добрішим і допомагати діткам-сиротам, влаштовуючи благодійні концерти.

Ваша Юлія Борозненко

ОЛЕКСІЙ БОРОЗНЕНКО

Навіть будучи дитиною, я був зачарований світом музики. Мій батько був офіцером Збройних Сил України і, приходячи до нього на роботу, я бачив величезний військовий оркестр, де під гру духових інструментів струнко крокувала військова частина.

Ця парадна форма, підтягнутий зовнішній вигляд, відповідальність, коли ти стоїш попереду на три кроки від всього строю, – моя дитяча мрія — бути серед них.

А ще, мій дід Олексій був першим скрипалем у селі Білозір’я, це Черкаська область. І без нього не проходило жодне народне гуляння, тим більше весілля.

… І ось на цьому тлі я…

Коли виповнилося 6, батьки повели в «музикалку» вчитися на скрипці. Грати звичайно хотілося, але все більше в футбол. Щоб загартувати в дитині музиканта, готового до суворої кар’єру військового диригента (куди ще йти онукові музиканта і сину офіцера?), батьки «тягали» мене по концертах, фестивалях та по дитячих конкурсах.

Але військовий диригент на те і військовий, що однією скрипкою тут не обійтися – статут вимагав володіння духовим інструментом і я скорився (я з дитинства дисциплінований і в цьому мій плюс як чоловіка, музиканта та жителя Києва).

Вступивши в Черкаське музичне училище по класу флейти в 2001 році, я отримав найважливіші знання всієї палітри музичних наук, якими користуюся і сьогодні.

Паралельно, самостійно опанував саксофоном (дуже люблю джаз), грав з різними групами.

А потім, випускний диплом «з відзнакою» і – я переміг! – Кафедра військових диригентів (м. Львів, 2005-й рік).

І ось — нова сторінка в житті, де ти продовжуєш розвиватися як професійний музикант, набуваєш навички диригування, інструментування, аранжування та знання про те, як грає будь-який у світі інструмент.

Мої наукові роботи тих років називалися «Мультимедійні технології в процесі адаптації сучасної музики для військового оркестру» та «Англо-американський саундтрек – проблема перекладання на духовий оркестр» — ось який я був прогресивний і неформатний військовий диригент.

На державному екзамені в 2010-му грав аранжував Ханса Циммера і Елтона Джона (останній, до речі, можна не тільки уявити, але навіть подивитися: https://youtu.be/gBHMSYdDGYk).

І знову диплом «з відзнакою» — і ось уже я, в офіцерських погонах, на чолі цілого військового оркестру (хто з хлопчаків не мріяв військовим оркестром покерувати?).

А ще, до того часу в моєму житті з’явилась Юля і все стало Chocolate. Тепер — аранжування, зйомки, гастролі, студійна робота, сім’я – все це наше «сьогодні».

А в нашому «завтра» я хочу писати музику і нести її людям. Я все ще вчуся, формую смак, розвиваю свою студію звукозапису.

І, разом з Юлею ми щодня працюємо над тим, щоб своєю творчістю зробити цей світ смачніше і солодше!
Ну, нехай не цілий світ, але одне хороше свято чудових людей – так точно!

Ваш Олексій Борозненко.